Облік корпоративних часток учасників товариства з обмеженою відповідальністю в контексті цифровізації об’єктів корпоративного права

Анотація

Досліджено проблему уніфікації практики Верховного Суду щодо способів і правил тлумачення норм права як засобу забезпечення єдності судової практики у цивільному та господарському судочинстві. Наукова проблема полягає в тому, що недостатнє забезпечення єдності судової практики традиційно розглядається як істотний недолік вітчизняної правової системи, а одним із проявів цієї проблеми є непрогнозованість у формуванні та зміні судами правозастосовчої практики, тоді як питання про юридичне значення методологічних суджень суду касаційної інстанції залишається невирішеним. Метою статті є з’ясування того, чи може Верховний Суд уніфікувати судову практику використання способів та правил тлумачення норм права, а якщо так — то в який спосіб. На підставі аналізу практики Верховного Суду автор доводить, що звернення суду касаційної інстанції до методологічного апарату залишається непослідовним і непрогнозованим, тоді як обрання того чи іншого способу тлумачення безпосередньо визначає результат вирішення спору і здатне змінити його на протилежний. Досліджено співвідношення способів і правил тлумачення зі змістом висновку щодо застосування норм права в розумінні ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України та ч. 4 ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України. Установлено, що поділ тверджень суду на ratio decidendi (підставу рішення) та dictum (побіжно сказано), запозичений із права країн англосаксонської системи, певною мірою сприйнятий Верховним Судом, однак не дає однозначної відповіді на поставлене питання ані у вітчизняній, ані в американській доктрині. Автором обґрунтовується, що хоча методологічні судження суду касаційної інстанції зазвичай відносять до обґрунтування правової позиції, окреме таке судження може одночасно бути висновком щодо застосування інших норм права, насамперед тих, що регулюють звернення до джерел права, а отже, бути обов’язковим для врахування судами. Окремо досліджено придатність запропонованої концепції до практичного застосування через критерій подібності правовідносин і показано, що еволюція практики Верховного Суду в бік гнучкого розуміння такої подібності цьому не перешкоджає. Визначено межі можливої уніфікації судової практики щодо способів та правил тлумачення норм права: придатними для формування висновків щодо застосування норм права є питання, що піддаються конкретизації, коло яких досліджено на прикладі Сполучених Штатів Америки. Аргументовано недоречність запровадження універсальних стандартів тлумачення з огляду на іноземний досвід. Виснувано, що неможливість конкретизації окремих методологічних міркувань не позбавляє їх юридичного значення, оскільки вони є рекомендаційним орієнтиром для судів нижчих інстанцій, а тому важливо, щоб Верховний Суд при вирішенні складних питань права приділяв письмовому викладенню таких міркувань достатню увагу.