Сплата частини чистого прибутку господарськими товариствами з корпоративними правами держави: позиція Верховного Суду

Анотація

Досліджено еволюцію правових позицій Верховного Суду щодо сплати частини чистого прибутку господарськими товариствами, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, на користь приватних акціонерів у разі неприйняття загальними зборами рішення про нарахування дивідендів. Проаналізовано взаємозв’язок положень Закону України «Про акціонерні товариства», законів України про Державний бюджет, Закону України «Про управління об’єктами державної власності», Податкового кодексу України та Рішення Конституційного Суду України від 22 липня 2020 р. у справі № 3-313/2019. Показано, що Рішення Конституційного Суду України стало підставою для зміни законодавчої моделі правового регулювання, відповідно до якої у разі неприйняття рішення про виплату дивідендів господарські товариства, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, зобов’язані сплачувати частину чистого прибутку не лише державі, а й іншим учасникам товариства пропорційно належним їм акціям (часткам). Доведено, що така законодавча конструкція спрямована на забезпечення конституційного принципу рівності суб’єктів права власності та недопущення дискримінації міноритарних акціонерів. Особливу увагу приділено аналізу судової практики Верховного Суду. Встановлено, що в постанові від 06 лютого 2025 р. у справі № 910/13331/23 Верховний Суд пов’язував виникнення права акціонера на отримання частини чистого прибутку з необхідністю прийняття рішення загальними зборами акціонерів. Натомість у постанові палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 квітня 2026 р. у справі № 910/6208/24 від цієї правової позиції було відступлено. Обґрунтовано, що Верховний Суд фактично сформував нову правову конструкцію, відповідно до якої виплата дивідендів і виплата частини чистого прибутку є двома самостійними правовими механізмами розподілу прибутку господарського товариства. Перший механізм реалізується лише на підставі рішення загальних зборів акціонерів, тоді як другий виникає безпосередньо із закону у випадках, спеціально визначених законодавством, і не залежить від прийняття корпоративного рішення. Доведено, що хоча дивіденди та частина чистого прибутку мають спільну економічну природу, вони не є тотожними юридичними категоріями. Зроблено висновок, що палата Верховного Суду не лише усунула прогалини в судовій практиці, а й надала системне тлумачення взаємопов’язаних норм корпоративного, бюджетного та конституційного законодавства. Важливим результатом постанови стало також формування нового стандарту корпоративної поведінки, відповідно до якого отримання державою частини чистого прибутку за одночасного позбавлення такого права інших акціонерів кваліфікується як зловживання правом та порушення принципів добросовісності, справедливості й рівності учасників корпоративних правовідносин. Отримані результати можуть бути використані під час подальшого розвитку судової практики щодо захисту прав міноритарних акціонерів та вдосконалення законодавчого регулювання розподілу прибутку господарських товариств з корпоративними правами держави.