Фраудаторна лихоманка

Анотація

Анотація. Наразі тематика фраудаторних правочинів є однією з «найгарячіших» тем для обговорення в науковому середовищі. Завдяки своїй особливості фраудаторні правочини в Україні стають своєрідним універсальним засобом досягання поставленої мети, яка в одному випадку може полягати у відновленні та захисті порушеного права, а в іншому — у неправомірному посяганні на чуже майно із власних корисливих мотивів. Мета статті — розкриття суті, ознак фраудаторних правочинів, формування пропозицій щодо їх правового регулювання та порядку розгляду в суді шляхом аналізу судової практики, зокрема, Верховного Суду та зарубіжного законодавства. Акцентується, що інститут фраудаторного правочину був історично спрямований на захист прав кредиторів у ситуаціях, коли боржник умисно позбавляється свого майна з метою ухилення від виконання грошових зобов’язань. Звертається увага на те, що правова конструкція фраудаторного правочину у загальних рисах складається із двох ключових елементів: по-перше, це наявне та невиконане грошове зобов’язання, по-друге — правочин із відчуження майна боржника. Обидва елементи нерозривно об’єднує умисел боржника, спрямований на невиконання грошового зобов’язання перед кредитором. Наголошується, що конструкція фраудаторності миттєво набула популярності в судовій практиці. Для оспорювання правочину, який формально не підпадав під визначені цивільним законодавством підстави недійсності, стало достатньо тільки послатися на термін «фраудаторність» із використанням лише загальних, можна сказати «гумових», ст.ст. 3, 13 Цивільного кодексу України. Аргументується, що надмірно широке тлумачення судами та учасниками проваджень конструкції фраудаторності свідчить про те, що в українському правовому середовищі розпочалася справжня «фраудаторна лихоманка». Її неминучим наслідком може стати нестабільність цивільного обороту, яка цілком природно здатна перерости в глибоку економічну кризу. Доводиться, що в позаконкурсному оспорюванні майнових дій або бездіяльності на предмет фраудаторності, якщо вони вчинені в межах судового процесу, вимагається виключно пряма вказівка закону, а не застосування судом аналогії права чи закону. Обґрунтовується, що фраудаторність, яка має на меті невиконання грошового зобов’язання та завдання цим шкоди кредиторам, є такою правовою конструкцією, яка для реалізації своєї протиправної мети може включати інструменти низки інших конструкцій класичних дефектів правочину, зокрема: фіктивного, удаваного тощо. Аргументується, що конструкція фраудаторного правочину, сформована судовою практикою на підставі аналогії права, не може мати пріоритет над фундаментальними правовими конструкціями, які безпосередньо базуються на законі та Конституції України (зокрема ст. 41). До таких законних конструкцій належать добросовісне набуття та володіння майном, позбавити якого можна лише на підставах, прямо передбачених законом. Доводиться, що для фраудаторного правочину свого часу була вибудувана зовсім інша процедура задоволення вимог кредитора. Вона базувалася не на поверненні майна боржника через реституцію чи віндикацію, а на залишенні цього майна в нового володільця (набувача), з подальшим виконанням грошового зобов’язання за рахунок цього майна. Такий правовий наслідок пропонується назвати «непротиставність». Його основна сутність полягає у збереженні чинності правочину для всіх осіб, крім кредитора, який успішно здійснив його оскарження. Отже, набувач майна не має права протиставляти такому кредиторові правочин, на підставі якого майно було відчужене первісним боржником. Звертається увага, що елементи правової конструкції фраудаторності історично та структурно пов’язані з аналогічними інститутами процедури банкрутства та мають спільне «генетичне коріння», оскільки базуються на єдиному історичному підґрунті — actio Pauliana, який є інститутом римського конкурсного права. Пропонується з метою досягнення ефективності у правозастосуванні фраудаторні правочини (позаконкурсне оскарження) регулювати виключно нормами Кодексу України з процедур банкрутства. Такий підхід дасть змогу повноцінно використовувати весь напрацьований десятиліттями понятійний апарат цього Кодексу (зокрема чіткий склад грошового зобов’язання, інститут заінтересованих осіб тощо) та ефективно поширювати інститут позаконкурсної фраудаторності не тільки на кредиторів приватного права, а й на суб’єктів публічного права, зокрема органи стягнення, захищаючи інтереси держави від недобросовісних платників податків. Це піде на користь ринковим відносинам і процесу євроінтеграції України. Аргументується, що позаконкурсна та конкурсна фраудаторність повинні підлягати не різній предметній юрисдикції, а єдиній — суду конкурсної юрисдикції, до компетенції якого чинним законодавством віднесено розгляд справ про банкрутство (неплатоспроможність) та превентивну реструктуризацію.