Заповіт за римським спадковим правом та його рецепція у право країн періоду Середньовіччя

Анотація

Проводиться порівняльний аналіз основних критеріїв до заповіту у спадковому праві Римської держави щодо умов його дійсності, формальних вимог до кола спадкоємців, процедури складення та види заповітів. З’ясовано сутність принципу свободи заповіту. Протягом ХІІ–ХІІІ ст.ст. у Західній Європі з’являються перші кодифікаційні збірки законів, відбувається рецепція римського права, виникає міське право, розповсюджується також канонічне право. Одним з джерел середньовічного права стає римське право. Досліджується рецепція правових норм заповіту в середньовічне канонічне право Європи. З введенням християнства частину майна, яка належала спадкодавцю, перестали хоронити і спалювати разом з трупом. Замість цього її стали роздавати на богоугодні справи, на благо душі померлого. Канонічне право заповітів засновувалось на юрисдикції церкви і церковних судів, а сам заповіт вважався релігійним актом вираження останньої волі помираючого. Свобода заповіту розумілась, як свобода вносити вклади на релігійні та добродійні справи. Римське право щодо заповітів було суттєво доповнено каноністами двома важливими інститутами:
виконувача заповіту та призначення управителя для розподілу власності людини, яка померла без заповіту. Канонічне спадкове право посилило захист інтересів дружини померлого та його дітей від позбавлення спадщини заповідачем. Спадкоємцю також надавало- ся право відмовитися від прийняття спадщини, якщо обов’язки, які виникали у зв’язку з цим, перевищували його можливості. Завдяки рецепції римського права, яка мала місце у Середньовічній Західній Європі, каноністи створили своє нове право заповітів — частково на основі германо-християнських інститутів і част- ково на основі класичного римського спадкового права, яке було відоме церкві й давно нею використовувалось. Римське спадкове право за відсутності заповіту було подібним до інституту германського народного права в тому, що головною його метою було забезпечити спадкоємця глави сім’ї. Однак римське право значно повніше визначало правові аспекти спадкування.