Об’єктивна істина як мета судового доказування у цивільному процесі

Анотація

Розкриваються особливості об’єктивної істини як мети судового доказування, визначенню перспективних напрямів подальшого розвитку цього поняття у доктрині цивільного процесуального права. Визначено, що актуальна судова практика характеризується оцінкою доказів за підходом або ж стандартом доказування «поза розумним сумнівом», за яким обставина вважається встановленою, якщо інше пояснення зібраних доказів надзвичайно малоймовірне. Стверджується про цінність окреслення законодавцем кола обставин, що входять до предмету доказування: підтверджують заявлені вимоги чи заперечення (або мають інше значення для розгляду справи); поєднання цього із іншою обов’язковою рисою: підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Адже не має сенсу доказувати обставини, що не будуть відображені у судовому рішенні у прив’язці до вимог або заперечень. З іншого боку, у судовому рішенні мають бути відображені усі обставини, важливі для вирішення питання, поставленого перед судом (спір про право, процесуальне питання тощо). Вказано, що типовими складовими предмета доказування у вузькому розумінні доцільно визначити: 1) обставини обґрунтування вимог; 2) обставини обґрунтування заперечень; 3) які мають бути відображені у судовому рішенні. Склад таких обставин може змінюватись протягом розгляду справи, а тому точне визначення предмета доказування у конкретній справі можливе лише за станом на конкретний перебігу її розгляду. Зазначено, що істинне знання як мета судового пізнання характеризується поєднанням таких ознак: 1) спрямоване на відображення реальних обставин справи; 2) досягнуте із застосуванням належних, тобто передбачених процесуальним законом способів; 3) належним чином, тобто у передбачений процесуальним законом спосіб, обґрунтоване. Визначено, що зіставлення об’єктивної істини та відносної (судової, формальної, законної) істини виражається у таких двох тезах: 1) обов’язок суду прагнути до встановлення дійсних обставин справи (об’єктивна істина), але при цьому виходити з наявних процесуальних можливостей; 2) час буття процесуального формалізму як самостійної цінності відходить у минуле, в тому числі — на рівні законодавчих пропозицій.