Вплив права країни місця виконання арбітражного рішення на вирішення спорів в міжнародному комерційному арбітражі

Анотація

Досліджено ключові аспекти впливу права місця виконання арбітражного рішення на арбітражний розгляд та безпосередньо на визнання та приведення арбітражних рішень до виконання, зважаючи на вивчення доктринальних позицій, нормативних положень і відповідної судової практики. Виявлено, що Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. відсилає до процесуальних норм країни місця виконання для врегулювання питань, властивих порядку визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень, що не врегульовані Конвенцією, встановлюючи лише базові та достатньо прості формальні вимоги для згаданої процедури, що є однією з сильних характеристик конвенційного режиму визнання і виконання арбітражних рішень. У світлі цього резюмується, що такий підхід є поміркованим та враховує неможливість і відсутність практичної необхідності уніфікації на міжнародному договірному рівні процесуальних особливостей визнання і виконання арбітражних рішень, встановлюючи лише засадничі принципи і вимоги до такого порядку. Обґрунтовано, що виокремлюються дві складові права місця виконання арбітражного рішення, що регламентують визнання та приведення до виконання арбітражних рішень у межах відповідної юрисдикції, а саме матеріальної та процесуальної, що, втім, містяться в єдиних правових актах — здебільшого національних арбітражних законах. Наголошується на вирішальній ролі права місця виконання арбітражного рішення в матеріальній та процесуальній площині на порядок визнання та приведення до виконання арбітражних рішень у межах відповідної юрисдикції. Узагальнено, що уніфікація матеріальних підстав для відмови у визнанні та виконанні (зокрема неарбітрабельність предмета спору та суперечність рішення публічному порядку як підстави, що можуть порушуватись компетентним судовим органом за місцем виконання ex officio, незалежно від посилання на них стороною, проти якої винесено арбітражне рішення), а також закріплення базових процесуальних вимог і принципів, здійснюється Нью-Йоркською конвенцією 1958 року, що залишає на розсуд національного законодавця, з одного боку, врегулювання незначних аспектів процедури, але, з іншого — визнає за ним повну свободу розсуду щодо визначення меж об’єктивної арбітрабельності, змісту і конкретного наповнення категорії міжнародного публічного порядку, що застосовується у відповідній юрисдикції.