Реалізація принципу автономії волі сторін при визначенні права, застосовного до суті спору в міжнародному комерційному арбітражі

Анотація

Досліджено сутність та значення в міжнародному комерційному арбітражі принципу автономії волі сторін при виборі застосовного до суті спору права. Окремо розглянуті термінологічні питання змісту понять «сутність спору» та «застосовне право». Пропонується висновок, що сутність спору, до якої застосовується обране сторонами або встановлене складом арбітражу матеріальне право, повинна охоплювати широке коло питань, пов’язаних з правами та обов’язками сторін, що випливають з укладення, тлумачення, виконання, порушення, припинення чи недійсності відповідного зовнішньоекономічного контракту. Резюмується, що реалізація автономії волі сторін щодо вибору застосовного матеріального права шляхом закріплення у зовнішньоекономічному договорі відповідного положення засновується на нормативному дозволі, закріпленому у нормах lex fori, під юрисдикцією якого відбувається арбітраж, та має свої наслідки і при визнанні та приведенні до виконання арбітражних рішень. При цьому автор вказує на відсутність у арбітрів обов’язку застосовувати до суті спору матеріальне право держави місця арбітражу, чому кореспондує право сторін на визначення такого права самостійно, без імперативної прив’язки до певної правової системи. Зроблено висновок, що окреслення варіантів вибору норм матеріального права, що постають перед сторонами, не врегульовується нормами права, залишаючи ці питання на розсуд сторін та розгляд складу арбітражу, для аналізу чого вже варто звертатись до науки і арбітражної та судової практики. Також слід враховувати варіанти встановлення застосовного до суті спору матеріального права: на основі прямого або опосередкованого вибору, здійсненого самими сторонами, або, за відсутності чи дефектності, неможливості реалізації такого вибору, встановлення застосовного права складом арбітражу на основі колізійних норм, що визнаються ним як належні або згідно з іншими прив’язками. Така логіка закріплюється в усіх з аналізованих у статті національних арбітражних законах та прослідковується у регламентах арбітражних інституцій. У статті стверджується, що сьогодні сторони вільні у виборі не лише національних систем права, але й ненаціональних правових регуляторів (транснаціональних принципів права, звичаїв ділового обороту тощо), можуть підпорядкувати різні аспекти спору відмінним за своїм походженням і ступенем обов’язковості правовим інструментам, а також взагалі відступити від них і домовитись про вирішення справи згідно з принципами добра і справедливості чи надати арбітрові мандат «дружнього посередника».