Механізми захисту прав жінок-жертв насильства у світлі діяльності Європейського суду з прав людини

Анотація

Аналізуються підходи, прийняті в практиці та втілені у правових висновках Європейського суду з прав людини щодо застосування окремих статей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод до питань протидії і захисту прав жінок, що постраждали від насильства. Стверджується, що до перших та ключових прав, пов’язаних із захистом жінок від насильства крізь призму застосування положень Конвенції, є звернення Суду до ст. 6 ЄКПЛ, яка гарантує право на справедливий суд (доступ до правосуддя). Саме у світлі дії цієї норми знаходять реалізацію інші приписи Конвенції, а саме: право на життя (ст. 2), заборона катування (ст. 3), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5), заборона дискримінації (ст. 14) та інші принципові засади ЄКПЛ. Окремо звертається увага на невід’ємність у розрізі функціонування конвенційних механізмів захисту жінок від насильства та протидії йому на інституційному рівні встановлення та підтримання у практиці ЄСПЛ висновків щодо позитивних зобов’язань держави та її органів у цій сфері. Резюмується, що системність у підході ЄСПЛ стосовно тлумачення заборони дискримінації в контексті захисту прав жінок, які постраждали від насильства, зокрема й домашнього або приватного, виплати їм компенсації та покладення на держави-учасниці негативних і позитивних зобов’язань пов’язується із сутністю дискримінації за статевою ознакою в цьому випадку. Невжиття належних заходів правоохоронними органами та/або національним судом щодо захисту права на життя жінок, заборони катування та захисту їхніх прав на свободу й особисту недоторканність у зв’язку з їхньою статтю та толеруванням домашнього насильства і відображає глибоко укорінені дискримінативні стереотипи, що досі поширені в суспільстві у багатьох європейських державах, а саме визнання порушення вказаних прав заявниць Судом у поєднанні зі встановленням фактів дискримінації стосовно жінок сприяє комплексній боротьбі з цим явищем, вжиття не лише заходів індивідуального, але й загального характеру шляхом прийняття законів та організаційних заходів органами влади держав-учасниць Конвенції.