Боротьба за національний суверенітет і міжнародний статус Української козацької держави (друга половина XVII — XVIII ст.ст.)

Анотація

Питання кваліфікації статусу України-Гетьманщини залишається актуальним, адже він не був врегульований юридично і розглядався сучасниками лише в політичній площині, що зумовило різні погляди з цієї проблеми в історико-правовій науці. Встановити правове становище України на кінець XVII — початок XVIII ст. можливо на основі україно-російських та російсько-польських угод, фактично наявних україно-російських зв’язків, зокрема, вивчаючи інститут гетьмана — глави держави та основного носія державного суверенітету. У цьому полягає мета цього дослідження. Україно-російські угоди або договірні статті другої половини XVII ст. науковці розглядають як своєрідні конституційні акти, джерела державного права України, котрі на основі козацьких правових звичаїв врегульовували відносини між Україною та Росією, а також юридичним чином закріплювали «права і вільності» козаків, військово-адміністративний устрій, частково визначали діяльність органів державної влади і управління. Але, як відомо, україно-російські угоди прямо не вказували на статус Української держави, але юридично стверджували фактично наявні на основі козацького звичаєвого права основні державно-правові інститути України, а отже, і її суверенітет. Ці угоди мали характер двостороннього міжнародно-правового акту, де Військо Запорозьке і Московське царство виступали сторонами договірного процесу, який супроводжувався властивим для міжнародно-правових відносин узгодженням позицій, врахуванням потреб та інтересів сторін, встановленням їхніх прав та обов’язків. Але сторони не були рівноправними контрагентами договору, адже Військо Запорозьке надавало проєкт угоди, а царський уряд вносив до нього поправки і ратифікував у формі «пожалування». Російська влада розглядала Україну як невід’ємний складник власної держави і намагалася здійснити інкорпорацію її території. Гетьман та більшість козацької старшини вважали, що Військо Запорозьке зберігало державний суверенітет і перебувало під протекторатом Росії. Лише події 1708–1709 років змусили українську політичну еліту (крім послідовників Івана Мазепи) визнати автономне правове становище Війська Запорозького у складі Росії. Висвітлено основні напрямки в діяльності гетьманської адміністрації утвердити суверенітет української влади у внутрішній і зовнішній політиці протягом другої половини XVII–XVIII cт.ст.