Право на повагу до приватного і сімейного життя для засуджених до довічного позбавлення волі у світлі практики Європейського суду з прав людини щодо України: стан дослідження проблеми в українській науковій літературі

Анотація

Гарантоване Конституцією України та ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право на повагу до приватного і сімейного життя для засуджених до довічного позбавлення волі за можливостями його реалізації та обсягом відрізняється від цього права вільних людей. Але безперечним є те, що засуджені до довічного позбавлення волі не позбавлені цього права в повному обсязі. На цьому у своїй практиці послідовно наголошує Європейський суд з прав людини (далі у тексті — ЄСПЛ, Суд). Крім того, що приватне і сімейне життя є природною потребою кожної людини, його реалізація, зокрема в такій формі, як збереження і підтримання зв’язків із зовнішнім світом, є способом ресоціалізації осіб, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. Орієнтиром для розвитку українського законодавства і правозастосовної практики є практика ЄСПЛ. Тому правові позиції ЄСПЛ щодо права на повагу до приватного і сімейного життя для засуджених до довічного позбавлення волі мають бути вивчені та узагальнені. Передумовою подальшого розвитку будь-якого наукового напрямку є осмислення вже зробленого попередніми дослідниками. Здійснене дослідження показало, що в українській науковій літературі висвітлено правові позиції ЄСПЛ щодо таких аспектів права на повагу до приватного і сімейного життя ув’язнених, у широкому розумінні цієї категорії осіб (взятих під варту, засуджених до позбавлення волі на певний строк та засуджених до довічного позбавлення волі): 1) висновок про те, що обмеження права на повагу до приватного і сімейного життя для осіб, позбавлених волі, за умови його законності, не є несумісним із правом Конвенції; 2) умови/критерії законності такого обмеження, здійсненого національними державними органами; 3) систематизовано основні види порушень права на повагу до сімейного життя, зафіксованих у рішеннях ЄСПЛ, щодо засуджених та осіб, взятих під варту; 4) особливий захист листування ув’язненого з його адвокатом; 5) розмежування сфер застосування ст. 8 з іншими статтями Конвенції, перш за все– ст. 3; 6) визначено основну тенденцію практики ЄСПЛ «у пенітенціарній сфері та у системі кримінальної юстиції в цілому», яка полягає у постійному підвищенні Судом стандартів прав людини; 7) ігнорування необхідності індивідуального підходу в застосуванні обмежень прав осіб, позбавлених волі. Опрацювання існуючого масиву наукової літератури показує, що наявні дослідження в основному базуються на аналізі практики ЄСПЛ щодо зарубіжних держав і за єдиним винятком не виокремлюють правове становище засуджених до довічного позбавлення волі серед інших позбавлених волі осіб. З моменту виходу у світ вивчених монографій минуло 9–10 років. За цей час ЄСПЛ напрацював значний масив практики щодо України, в якому враховано саме український контекст. Тож аналіз рішень ЄСПЛ саме щодо України має бути в пріоритеті. Крім того, вони мають бути проаналізовані в повному обсязі. Саме такий аналіз дасть можливість у поєднанні з демонстрацією стандартів Конвенції щодо права засуджених до довічного позбавлення волі на повагу до їхнього приватного і сімейного життя показати констатовані ЄСПЛ у його практиці щодо України системні та часткові проблеми в цій сфері.